Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

З цієї кімнати я теж вибралася й збагнула, що самотужки повернутися не зможу. Тоді й згадала про Метра, адже минулого разу саме він витяг мене з Коридору. Я сіла на підлогу, заплющила очі й подумки звернулася до нього. Благала допомоги. Просила його прийти по мене, врятувати. Востаннє. Не знаю, чи справді допомогло саме це, та, розплющивши очі, я зрозуміла, що це вже Нічгород. Але те, що я побачила, мене вжахнуло.

Навколо перелякані обличчя. Ще ніхто не потрапляв у Коридор удруге. До того ж така юна Письменниця, яка, до речі, ще нічого й не написала, яка ще не знайшла свого реципієнта, яка навіть не встигла до пуття збагнути, де вона і що тут робить.

Каміла зіщулилася в кутку і, затуливши рот руками, намагалася стримати ридання, що рвалися назовні. Оксентій здавався незворушним, але те, як він посмикував свою бороду, видавало надзвичайне хвилювання.

Виявилося, що Метр уже тривалий час намагався витягти дівчину з Коридору, але марно. Він стрімко старів, хирів. Він ризикував втратити всю свою силу. Але нічого не виходило.

Оксентій уже хотів спинити його, бо так був ризик утратити обох, аж раптом дівчина прийшла до тями − вийшла з Коридору.

Тієї ж миті Метр знесилено упав на підлогу. Каміла кинулася до нього.

− Господи, ти зробив це. Зробив. − Вона вже не стримувала своїх сліз.

Чоловік поглянув на неї.

− Це не я. Я нічого не міг вдіяти. Вона сама це зробила…

Лія теж схилилася над Метром. Вона, на відміну від нього, була сповнена сил. Але дівчина відчувала провину за те, що сталося з Метром. А вигляд він мав жахливий. Перед нею лежав хлопчина, що конав від страшної хвороби. Його скручене тіло, його спотворене обличчя не могли не лякати.

− Не дивися на мене такого, − звернувся Метр до Лії, здогадавшись, що вона (лише вона) зараз бачить. − Зажди мить, хай я прийду до тями, тоді поговоримо.

− Добре, − погодилася Лія.

Біля нього залишилися тільки Оксентій із Камілою.

− Я давно вже про це думав, − почав старий. − Але тепер упевнений на всі сто, що іншого вибору в нас немає.

− Ти про що? − змучено запитав Метр.

− Про те, що вона має повернутися. Її перебування в Країні небезпечне для всіх нас.

− Але ж це неможливо.

− Сам знаєш, що можливо, − наполягав дідусь.

− Можливо, але цього не можна робити. Як вона зможе там жити з такими знаннями? А що, як вона розповість про нас? Це ж змінить весь перебіг історії людства, його бачення й сприйняття життя. Цього не можна робити. Це небезпечно.

− Ще небезпечніше залишати її тут. Що, як вона знову потрапить у Коридор? Що, як уже не зможе повернутися? А втретє таки точно не зможе.

− Зможе. Це ж не я її повернув, це вона сама.

− Не переконуй себе, Метре. Ти сам чудово знаєш, що вона повинна повернутися до Реальності. Коридор не дасть їй спокою. Вона має щось, що йому потрібне, тому він весь час полюватиме на дівчину й колись таки вполює, а Там вона в безпеці. Крім того, може, саме в Реальності її дар потрібніший, ніж у нас. І я не думаю, що вона комусь про нас розповість. Лія − дуже розумна дівчина. До того ж ми не відправимо її цієї ж миті, а добре підготуємо. Хоч нам усе одно доведеться поквапитися.

− Але скільки вона могла б зробити для нас, якби розкрилася… − не здавався Метр.

− Не смій думати лише про нас. − Терпець Оксентію уривався. − Подумай і про неї. Подумай, що станеться, коли вона там помре. Такого ж іще ніколи не було. А що, як це вплине й на Країну? Що, як це її зруйнує? Не ризикуймо.

− Добре, − здався Метр. − Каміло, клич дівчину. Ми маємо з нею поговорити. Думаю, ти, Оксентію, не будеш проти, якщо ми дамо їй можливість написати хоч одну книжку, перш ніж повернути назад.

− Навіть більше: я допоможу їй знайти чудового реципієнта.

Каміла махнула дівчині. Та підійшла й сіла біля Метра, якому вже помітно полегшало.

− Ліє, дівчинко, − почав Оксентій. − Ми з тобою багато про що говорили, та, мабуть, дуже мало про головне − про твою місію. Може, ти про неї здогадуєшся?

− Писати книжки?

− Так. Але чи не здається тобі дивним, що ти ще жодної не написала в Нічгороді, хоч у Реальності тобі це вдавалося навіть дуже непогано?

− Ще й як здається. Я саме збиралася з вами про це поговорити перед тим, як… − Вона вмовкла й подивилася на Метра. − Перед Коридором.

− От і добре. Зараз ми про це й поговоримо. Але, щоб ти краще все зрозуміла, почну від самого початку. Як ти вже здогадалася, наша Країна й Реальність існують паралельно. Вони взаємозалежні, бо живлять одна одну. По суті, це мистецтво й життя. Без одного немає іншого. Наше завдання Тут − творити для них Там, щоб вони могли жити. Але творцем може стати лише той, хто прийшов звідти. Ти чудово розумієш, що творцем (у твоєму випадку − Письменником) може стати не кожен. Навіть ми достеменно не знаємо, що за сила обирає тих, кому випадає жереб стати мешканцем Країни. Та перш ніж почати писати Тут, він починає писати Там. І пише по-різному: і в думках, і на папері. Та коли настає його час, він приходить сюди. Ти вже знаєш, як відбувається цей процес. По-вашому це називається «впасти в кому». Це і є апогей, якого досягає митець, щоб перейти до іншої своєї стадії − стати донором.

− Ким? − перепитала Лія. Медичні терміни зовсім не в’язалися з мистецтвом.

− Донором. Тим, хто віддає. Там, у Реальності, ми вчимося творити заради мистецтва, сюди ж приходимо, щоб творити заради життя.

− Усе одно не розумію.

− Добре, спробую пояснити доступніше. Тут, у Нічгороді, ти прочитала безліч книжок, написаних подумки й надрукованих.

− Справді. А я думала, що тут немає надрукованих.

− Як це? А ті книжки, що ми їх згадували, коли говорили про так звану «замануху», як ти сама висловилася. То ж таки видані твори. Як би інакше